Головний вхід і автостоянка знаходяться в кінці Reservoir Road, а пішохідні входи — на Роттон-Парк-Роуд, Ікнілд-Порт-Роуд і Гіллот-Роуд. Ця територія має площу 70 акрів, є одночасно місцевим природним заповідником і природоохоронним об’єктом, має переважно відкриту воду. Томас Телфорд побудував водосховище в 1827 році, щоб живити мережу каналів Бірмінгема. Але тут можна прогулятися 1,75-мильною стежкою, яка проходить лісом, де мешкає все: від дятлів до тритонів і кажанів. Автостоянка біля The Edgbaston Reservoir відкривається о 8 ранку й закривається з настанням сутінків. Серед розваг — риболовля, вітрильний спорт, мова про вітрильний клуб Мідленда, та веслування, на цей раз мається на увазі Бірмінгемський веслувальний клуб. Більш докладно про The Edgbaston Reservoir читайте на birminghamname.com.
Рай для любителів прогулянок та бігу
Отже, цілих 70 акрів — це рай для любителів прогулянок, бігу, природи й тих, хто хоче спробувати свої сили у вітрильному спорті та веслуванні. Водосховище оточене лісом і луками, а відвідувачі можуть насолоджуватися 2,8 км або 1,75 милі, стежкою по його краю. Крім того, що водосховище є чудовим рекреаційним центром, воно також є місцевим природним заповідником та об’єктом, що має історичне значення. На цій території живуть різноманітні види птахів, а також вона є цінним ореолом проживання для таких тварин, як тритони та кажани.
The Edgbaston Reservoir було побудоване в 1827 році Томасом Телфордом для поповнення системи каналів Бірмінгема й досі використовується із цією метою. До цього це була невелика водойма під назвою Roach Pool. Нині вона продовжує бути цінним озером із погляду екології, біорізноманіття та спадщини, а також є місцем для занять водними видами спорту та відпочинку.
Будівництво тут дороги було найбільшим транспортним проєктом свого часу, поки Кріс Аптон не дізнався, як проста водяна помпа засмутила інженера Томаса Телфорда. Нині коли Бірмінгем стоїть на порозі будівництва нової швидкісної траси HS2, варто згадати, що свого часу це була найдорожча та найграндіозніша урядова транспортна ініціатива. І вона залишалася такою аж до початку 1960-х років, коли бум на будівництво автомагістралей дозволив побачити щось подібне.
З історії Великої Британії відомо, про те, що у 1800 році завдяки Акту про унію Велика Британія та Ірландія об’єдналися під одним дахом, принаймні в теорії. Для того, щоб це об’єднання спрацювало, необхідно було серйозно покращити комунікації між двома островами. Важливо було не лише пришвидшити поштове сполучення, але й маршрут, яким ірландські парламентарі доїжджали б до Вестмінстера.
Проєкт Томаса Телфорда
Отже, потрібна була сучасна магістраль довжиною 250 миль, без крутих підйомів і з великою кількістю зупинок на шляху для зміни коней. Де ви можете знайти таку дорогу, адже в Британії не було таких доріг відтоді, як звідти пішли римляни.
Однак саме римляни заклали основу для такого маршруту. Те, що вони називали Iter Secundus, а сакси охрестили Watling Street, прямувало на північний захід від Лондона в приблизному напрямку до Ірландії. Відтак, протягом більшої частини 1820-х років державні капітальні витрати були спрямовані на Холіхедську дорогу, яка до слова, у більшості місць була A5, під загальним наглядом Томаса Телфорда — так званого «Колоса доріг».
Багато в чому це був найбільший проєкт у кар’єрі Телфорда, кульмінацією якого став чудовий підвісний міст Менай через піски Стенлі. Але на більшій частині маршруту шотландський інженер залишив відбиток своєї особистості, не в останню чергу у віхах, ремонтних депо та характерних пунктах пропуску і, звичайно, воротах.
Можна лише здогадуватись, яке розчарування прозвучало б у голосі Томаса Телфорда, коли б він побачив, що сталося з його улюбленою дорогою неподалік Ковентрі. Ось тут, якраз, буде доречною згадувана історія про помпу. На пагорбі при в’їзді в Аллеслі, парафія поставила на узбіччі дороги дуже потворну грубу помпу й залишила поверхню землі навколо неї в дуже неохайному стані.
Ця деформація тим більше вражала, адже тут було докладено особливих зусиль, щоб закінчити дорогу після того, як вона була прокладена через село в найакуратніший спосіб, і подбати про зручність жителів, щоб компенсувати збитки, завдані при її будівництві.
Назустріч побажанням місцевих мешканців
Це легко могла б бути історія сьогоднішнього підрядника, на якого так важко тиснули. Телфорд з усіх сил намагався не створювати незручностей для мешканців Аллеслі під час усіх цих дорожніх робіт. Він побудував нові під’їзні шляхи до всіх будинків, навіть до церкви, встановив нове поруччя і ретельно пофарбував їх. А місцеві мешканці не просто відновили свою непривабливу помпу, але й корито для води. При тому, що головна дорога до Уельсу тепер звузилася до 27 футів завширшки, так що коли віз зупинявся, щоб напоїти коней, карета ледве могла розминутися з ним.
Томас Телфорд зменшив ширину дороги, а жителі Аллеслі зменшили кількість претензій. Він не очікував, що його ідею обтічного нового шосе сприймуть так буквально. Навряд чи можна знайти кращий приклад зіткнення ультрамодернізму і класичної традиції. Парафія Аллеслі покладалася на свою сільську помпу, відому, як криниця Святої Маргарити, щонайменше з XVI століття. І головна вулиця тепер — Холіхед і Бірмінгем Роуд — пролягала через це місце принаймні з того часу. Вона не була готова до того, що шотландський інженер, який прокладав дорогу до Уельсу для ірландських парламентарів, стане на її шляху.
Так сталося, що місце цієї драми можна побачити й сьогодні. Зараз A45 оминає село Аллеслі, більша частина якого є привабливою природоохоронною зоною. Як наслідок, стара дорога Телфорда сьогодні порівняно тиха, а вздовж неї стоять вишукані будівлі з дерев’яним каркасом і грузинські будиночки. Виходячи з усього цього, можна відчути неабияку рішучість, з якою Томас Телфорд «спустився» з пагорба, щоби без особливих зусиль прокласти свій шлях між водними долинами річки Шербурн і струмка Пікфорд по обидва боки.
У підсумку ця ділянка Холіхедської дороги була завершена приблизно в 1829 році. Достеменно невідомо, як довго кінському кориту дозволялося перешкоджати вільному руху, але до 1869 року його перенесли через дорогу, щоб воно стояло поруч із громадським будинком «Веселка».
Дім для човнових клубів
Дуже грубої помпи, яку так лаяв Телфорд, більше не існує. Вона впала у колодязь кілька років тому. Але не можна було допустити, щоб зв’язок між Алеєю та її стародавнім водопостачанням зник повністю, тому у 2005 році завдяки Товариству збереження Аллеслі та Кундон-Ведж за підтримки міської ради Ковентрі було встановлено нову копію помпи ХІХ століття.
Вона все ще подаватиме прісну воду, але вже лише в особливих випадках. Усе тому, що мешканці Аллеслі нині здебільшого покладаються на інший новомодний винахід — водопровідну воду.
У підсумку — приїзд сюди — це чудовий спосіб провести сонячний день. І не лише тому, що водосховище є домом для кількох човнових клубів, включаючи Бірмінгемський веслувальний клуб, Човновий клуб Бірмінгемського університету та Вітрильний клуб Мідлендс. Але ж тут можна зайнятися водними видами спорту, зокрема віндсерфінгом і каякінгом. Так само не слід забувати про майже, як трикілометрову трасу навколо водосховища, якою зручно гуляти, бігати, і, що головне, при цьому милуватись природою.
Джерела: