Кар’єра сера Вільяма Бейта Гарді наочно демонструє, як геніальна людина може досягти неймовірного успіху в діяльності, яка зовсім не схожа на ту, з якою було пов’язане його навчання. Попри те, що він був біологом, його робота значно посприяла розвитку біохімії та патології. А ще він став адміністратором університету та з успіхом керував важливим і великим національним підприємством. При цьому неважко помітити, що існувала повна спадкоємність і логічна послідовність у розвитку власної думки й творчості. Більш докладно про долю та наукові успіхи уродженця Бірмінгему читайте на birminghamname.com.
Навчання і початок наукової діяльності
Гарді народився в Erdington, передмісті Бірмінгема, що в графстві Warwickshire, 16 квітня 1864 року. Освіту здобув у Framlingham та в коледжі Gonville and Gaius в Кембриджі. Тут він здобув ступінь магістра мистецтв у 1888 році, проводив біохімічні дослідження. Предметом Гарді була зоологія. До того ж після закінчення університету він був обраний на дослідницьку стипендію Шаттлворта, а в 1900 році став лауреатом премії Терстона Пріземана.
У 1892 році Гарді став стипендіатом свого коледжу, а згодом, його викладачем. В університеті ж він спочатку був демонстратором, а потім став викладачем фізіології. Бувши співробітником Майкла Фостера, Гарді був особливо зацікавлений у викладанні гістології та викладав цей предмет для просунутого класу.
Він звернувся до досліджень у цій галузі, і між 1892 та 1898 роками опублікував аж одинадцять статей про морфологію, поведінку та функції лейкоцитів та блудних клітин ракоподібних, амфібій та ссавців. У цих дослідженнях він продемонстрував велику технічну майстерність. Це був час, коли особливий інтерес до лейкоцитів був викликаний відкриттям Мечніковим фагоцитозу. Гарді зробив значний внесок у пізнання цього явища, і серед багатьох цікавих фактів він продемонстрував існування чудових «вибухових» згустків крові в ракоподібних.
Критичне переосмислення техніки гістології
Наприкінці цього періоду своєї діяльності Гарді прийшов до переконання, що сучасна техніка гістології потребує критичного переосмислення. Методи, за допомогою яких живі тканини «фіксували» реактивами для мікроскопічного дослідження, були далекі від ідеалу. Протягом кількох років вони служили науковій меті, але часто вводили в оману, замінюючи реальні явища штучними в клітинній протоплазмі.
Переконаний у фундаментальній важливості таких міркувань для цитології та біології в цілому, Гарді почав із властивою йому енергією вивчати вплив супутніх умов на стабільність і поведінку колоїдних систем. Він розпочав із попереднього знайомства з біохімією та з найпростішим обладнанням, але швидко отримав нові дані, що мали першочергове значення.
Дві класичні роботи, були ним опубліковані в 1899 році «Про структуру клітинної протоплазми» та «Про коагуляцію протеїдів електрикою». Ці роботи справили велике враження на тогочасну наукову думку. Разом вони охопили дуже широку аудиторію. У результаті річної роботи Гарді набагато чіткіше, ніж це було до того, пояснив різницю між суспензійними та емульсійними колоїдними системами й продемонстрував багато важливих властивостей кожного типу. Його ретельне вивчення коагуляційної здатності електролітів, показало їх залежність від міцелярних та іонних зарядів. До того ж надало чіткості та точності раніше неясним знанням та призвело до ще одних детальних досліджень, проведених, як ним же, так і іншими вченими, а також до фундаментальних досягнень у вивченні цих дисциплін.
За цими роботами незабаром з’явилися інші, що розвивали цю тему. До прикладу одна з них була присвячена умовам, які визначають стабільність незворотних гідрозолів, а інша — про механізм гелеутворення в оборотних колоїдних системах.
Вивчення радію
У цей час Вільям Гарді зробив коротку перерву й зайнявся вивченням впливу радію на живі тканини. До слова, Гарді був одним із перших, хто почав вивчати явища, пов’язані із цим. Небезпеку поводження з радієм тоді ще не усвідомлювали повною мірою, а тому, можливо, добре, що він недовго продовжував цю роботу. Гарді, безумовно, був необережним у поводженні із чималою кількістю радію, якою володів і яку досліджував. У результаті чого, він отримав сильний опік, і це не дивно, адже він носив його в кишені жилета.
Гарді рано виявив інтерес до рівноваги білків у крові й зберіг цей інтерес до кінця життя. Він завжди схилявся до думки, що в циркуляційній крові існує якийсь єдиний білковий комплекс, він дуже детально вивчив розпізнані фракції й, особливо, глобулінову. Робота над глобулінами, була опублікована в 1903 і 1905 роках, вона була підсумована в його Кронській лекції в 1907 році. Праця призвела до кількох важливих для колоїдної науки узагальнень, серед яких було встановлення ізоелектричної точки, як фізичної константи для окремих білків.
У цей час Гарді занурився в проблеми молекулярної фізики настільки, наскільки вони стосувалися його власної роботи, щоб мати змогу займатися ними. Він поставив собі за мету оновити й розширити знання з математики. У передвоєнний період Гарді опублікував роботи, у яких математичний аналіз застосовувався до явищ, що вивчалися ним раніше. Серед них «Загальна теорія колоїдних розчинів» та «Натяг композитних поверхонь рідини». Ці теоретичні роботи дуже важливі, оскільки показують розумову роботу їхніх авторів у той час, але більшість читачів знаходить їх важкими для розуміння.
Відразу після війни інтерес Вільяма Бейта Гарді звернувся до явищ пов’язаних зі статичним тертям, а звідси неминуче до проблем змащування. Такі теми можуть здатися далекими від його попередніх інтересів, але насправді вони випливали з них у належній послідовності. Гарді довгий час вважав, що колоїдні розчини є лише окремими випадками звичайних молекулярних розчинів, особливістю яких є лише значне відхилення від термодинамічної оборотності внаслідок дії великого внутрішнього тертя, яке виникає через обмежену рухливість одного з компонентів.
Дві його статті про статичне тертя описують експерименти, що встановлюють зв’язок між твердими поверхнями при контакті.
Лицар Вільям Бейт Гарді
Особливо слід сказати про внесок Вільяма Бейта Гарді в популяризацію та фінансування англійської науки. У 1920 році Гарді в співпраці із сером Уолтером Морлі Флетчером, секретарем Комітету медичних досліджень, переконав опікунів спадщини сера Вільяма Данна використати гроші на дослідження в галузі біохімії та патології. З цією метою вони профінансували професора сера Фредеріка Гоуленда Хопкінса в Кембриджі на суму 210 000 фунтів стерлінгів у 1920 році для розвитку його роботи в галузі біохімії.
Через два роки опікуни пожертвували професору Джорджу Драєру з Оксфордського університету суму в 100 000 фунтів стерлінгів на дослідження патології. Гроші дозволили кожному з одержувачів створити кафедру та складні навчальні та дослідницькі лабораторії. Мова про Інститут біохімії сера Вільяма Данна в Кембриджі та Школу патології сера Вільяма Данна в Оксфорді. Обидва заклади дали десять лауреатів Нобелівської премії, включно з Гопкінсом за відкриття вітамінів і професорами Говардом Флорі та Ернстом Чейном за їхні розробки пеніциліну.
Гарді був посвячений у лицарі в 1925 році й помер у Кембриджі в 1934 році.
Джерела: