Щодня 320 мільйонів літрів води проходить 73 милі від Уельсу до Бірмінгема, перш ніж наповнити чайники, ванни та бойлери «браммі». Але чому вода подається до міста з такої далечіні. Ця історія бере свій початок у вікторіанській епосі, коли Бірмінгем був швидко зростальним містом, на жаль, ураженим такими хворобами, як холера та тиф, які, своєю чергою, були спричинені забрудненою водою. Під час пошуку джерела чистої води та після того, як знайшли його, місцеві мешканці проявили дивовижну винахідливість, щоб доставити її з пагорбів Уельсу до міста. У підсумку століття ремонтних робіт гарантує запаси води ще на наступні 100 років. Більш детально про все це читайте на birminghamname.com.
Забрудненні колодязі
Отже, у ті далекі часи, коли під час промислової революції населення Бірмінгема різко зросло, а міські колодязі та річки, мова про Рі та Таме, були забруднені стічними водами, вода почала становити серйозну небезпеку для здоров’я містян, оскільки половина населення міста залежала від колодязів. Міське водопостачання стало розповсюджувачем хвороб, що передаються через воду.
Це стало неабиякою проблемою у 1800-х роках. Відтак потрібно було модернізувати систему водопостачання, особливо добре це розумів, і навіть більше мав бачення, як це зробити Джозеф Чемберлен, великий мер міста.
У 1873 році Джозеф Чемберлен став мером Бірмінгема, ця подія призвела до поглинання в 1876 році водопровідних споруд міста, новоствореним Департаментом водопостачання Бірмінгема. Це відбулось після того, як обраний мер був, буквально приголомшений зростанням числа інфекційних захворювань. Геодезисти департаменту вирушили на пошуки чистої води й вирішили, що найкращим місцем для її отримання є долина Елан, що в Уельсі.
На боці містян, мера й самого міста були, навіть природні сили. Середня річна кількість опадів у той час становила 1830 мм, мало того, ландшафт долини Елан розташовувався вище, ніж бірмінгемський. Це в підсумку дозволило транспортувати 55 мільйонів літрів води до міста повністю самопливом.
Амбітний проєкт
Як розповідають нині родичі тих людей, хто брав участь у будівництві того водогону, це був амбітний план. Він полягав у створенні чотирьох гігантських озер — Крейг Гох, Пен-і-Гаррег, Гаррег-дду та Кабан-Кох, шляхом перегородження річок Елан і Клаервен і транспортування води через збудований акведук. Для початку в 1892 році уряд міста прийняв Закон про воду Бірмінгемської корпорації, який дозволив раді в обов’язковому порядку купити долину Елан у серці Уельсу, за 70 з гаком миль від міста.
Проєкт був настільки глобальним і важливим для міста, що уряд надав Бірмінгему повноваження переселити понад 100 людей, які проживали в долинах. Ці мешканці тутешніх сіл не мали права голосу відтак були змушені виїхати. Близько 20 садиб були зруйновані, а також місцеві церква та школа. Річ у тім, що більшість селян були тут орендарями, і лише власники землі отримували невелику суму компенсації.
Однак, окрім однієї з дамб, мешканцям долини збудували нову церкву Нантґвілт, яку можна побачити й сьогодні. Церква була побудована з її оригінальним дзвоном. Крім того, замість зруйнованих будинків було створено шість чи сім орендарських ферм.
Ще про глобальність проєкту — компанія мала повторити великі досягнення своїх предків вікторіанської та едвардіанської епохи, побудувавши три обхідні труби для акведука в Бледдфі, Нантмелі та Найтоні в Повісі, а також другорядну трубу від річки Северн у Лікхілл, поблизу Стоурпорта, у Вустерширі.
Вартість проєкту склала десятки мільйонів фунтів стерлінгів, саме стільки вартувало будівництво акведука довжиною 73 милі між Еланом і Бірмінгемом, який став результатом усіх цих зусиль, більше як століття тому. Цей акведук із долини Елан, мав впадати в очисні споруди Франклі на південно-західному краю Бірмінгема.
Чому обрали долину Елан
Сама територія була обрана з кількох причин — тут була велика річна кількість опадів, вузькі долини вниз за течією та, так звана, водонепроникна підстилка, яка перешкоджала просочуванню води. Але найважливішим було те, що долина Елан на цілих 52 метри розташовувалась вище ніж Бірмінгем. Це дозволяло воді текти ці 73 милі самопливом уздовж усього маршруту з ухилом 1:2300 без необхідності відкачування.
Сам акведук складався з каналів і трубопроводів, пробитих через схил пагорба або викопаних у неглибоких котлованах, які називали «вирізати та закрити». Після узгодження всіх технічних та процесуальних питань почалося будівництво, на дворі був 1893 рік. Саме будівництво акведуків та резервуарів тривало майже 12 років. Спочатку були побудовані чотири дамби нижньої долини Елан разом з акведуком.
На піку робіт до будівництва було залучено десятки тисяч будівельників. Залучили також тисячі військовослужбовців та їхніх сімей, яких привезли сюди й вони жили в спеціально побудованому селі Елан. Тобто, окрім безпосередньо акведуків та резервуара було побудоване нове село та залізнична лінія. Відтак нове водопостачання Бірмінгема було відкрито королем Едуардом VII й королевою Олександрою 21 липня 1904 року, саме тоді вода нарешті почала текти по двох 42-дюймових трубах до Бірмінгема.
Але з відкриттям акведуків робота не була завершена. Спочатку була заплановано збудувати могутню, грандіозну греблю Клаервен. Але у зв’язку з тим, що майже одна за одною розпочалися дві світові війни, гребля була завершена лише після закінчення Другої світової в 1952 році. Будівництво греблі дозволило створити ще одне, п’яте за ліком гігантське водосховище. Його відкрила донька Едуарда VII королева Єлизавета II під час однієї з її перших офіційних церемоній, як королеви.
Водопровідна станція в Еджбастоні
Історія про водопостачання Бірмінгему була б не повною, якби ми не розповіли про ще одне історичне та архітектурне чудо — оригінальні будівлі водопровідної станції Еджбастон, які є історичними пам’ятками II ступеня. Ці будівлі мали складну конфігурацію, завдяки чому є визначною історичною та архітектурною пам’яткою міста.
Вважається, що саме ця димохідна вежа на водопровідній станції надихнула Джона Рональда Руела Толкіна на Мінас Моргул у «Двох вежах», а сусідня башта, яку в народі називали «Безумство Перротта» слугувала прообразом Мінас-Тірітом. Уже не зрозуміло, що із цього правда, а що красива казка, однак сучасні романтики сподіваються, що все так і було.
Водопровідна станція була спроєктована Джоном Генрі Чемберленом і Вільямом Мартіном. Її будівництво було завершено в 1870 році. Ці водопровідні станції стали ключем до зростання промислової потужності Бірмінгема саме на зламі століть, коли він отримав знамениту назву «майстерня світу».
Коли водопровідна станція почала працювати, у Бірмінгем, що називається влилося 16 мільйонів літрів води, забезпечуючи місто для особистого та промислового використання. Пізніше, майже на 35 років розпочав роботу акведук із долини Елан, усунувши необхідність для Бірмінгема покладатися на свої свердловини та колодязі.
Але водопровідна станція в Еджбастоні не припинила свою роботу. До початку 1960-х років, місто споживало 120 мільйонів літрів води на день, а водопровідна станція відігравала важливу роль у каналі розподілу. Звичайно, протягом багатьох років оригінальні системи були замінені на сучасні ефективні технології, розміщені в нових будівлях на території Еджбастона. Наразі 320 мільйонів літрів води щодня надходить у систему, що є приголомшливим збільшенням порівняно з тим, що було трохи більше ніж століття тому.
Джерела: